Як ми ображаємо власну дитину?

Все, що ми робимо в житті наших дітей, повертається сторицею. Якщо дитина росте в довірі – вона теж вчиться довіряти іншим, якщо малюка люблять і підтримують, він сам стає уважним і дбайливим. Але є страшні помилки, які дорослі здійснюють під впливом гніву або байдужості, не подумавши, чим це може обернутися в маленькій дитячій душі…

Ми дуже сильно ображаємо наших дітей, коли:

1. Не розуміємо. Років в 13 я закохалася. Женька був відмінником – самовдоволеним і єхидним. Але мені здавалося, що він – ідеал. Проте ідеал зовсім не звертав на мене жодної уваги, і я плакала. А мама, намагаючись мене утішити, несла повну нісенітницю: «Та ти що! Це так несерйозно. Через рік все минеться!» А мені зовсім не хотілося, щоб мій стан закоханості проходив. Потім я побачила цю ж картинку у фільмі «Вам і не снилося»:

– Мама, я люблю Катю!

– Ой, не сміши. Таких Кать у тебе буде мільйон!..

– І чому ви, батьки, все заздалегідь за нас знаєте?

2. Не підтримуємо. Маленький Енріко Карузо прибіг зі школи в сльозах: «Мама! Вчитель співу сказав, що у мене голос – неначе вітер в трубі завиває!». «Ну, що ти, синок! Не слухай нікого. Ти співаєш як найпрекрасніший соловей в світі. Я це точно знаю!» Страшно подумати, що світ міг би ніколи не почути великого тенора, коли б не ця мудра жінка. Постійно говоріть своїм дітям: «Ти можеш! Ти з цим впораєшся!» – це дуже окриляє.

3. Порівнюємо з іншими дітьми. «Подивись, яка Ганна – чистенька і акуратна. Не те, що ти – поросятко!» Здається, знайомо? Одного не можу зрозуміти: чого хочуть добитися матусі, виголошуючи ці слова? Окрім ненависті до Ганни, тут важко викликати інші емоції…

4. Насміхаємося. Ми з маленькою сестричкою зайшли з магазин. Сестрі було 3 роки, її обличчя було розфарбовано плямами зеленки: підхопила вітрянку. Продавщиці, яким було нічим себе зайняти розвернулися в нашу сторону і захихикали: «Ой, яка красуня до нас прийшла! Ви лише погляньте!» Мені в голову прийшла лише одна думка: де б поблизу узяти автомат і розстріляти їх?..

5. Ображаємо словами і вчинками. У 8-му класі я вважала себе цілком дорослою і самостійною дівчиною. Одного дня ми засиділися з татком над геометрією, яку мій мозок геть відмовлявся розуміти. І тоді тато в серцях ляпнув мене... по попі! Було не стільки боляче, скільки неймовірно образливо! Я довго з ним не розмовляла. А він не міг зрозуміти, що вже так сильно мене заділо…

6. Кричимо і виходимо з себе. Пам'ятаю в пологовому будинку моя сусідка, змучена пхиканням свого маляти, схопила його і почала трясти і кричати: «Якого чорта тобі ще треба?» Ніколи не забуду величезні, сині, повні жаху очі маляти, яке не розуміло, що відбувається. Здається, їй самій потім було дуже стидно…

7. Ігноруємо! І, повірте, це найстрашніше. Японський вчений продемонстрував всьому світу досвід з рослинами. Три однакові зернятка були посаджені в три банки. Кожен ранок, проходячи мимо першої банки, учений вітався з паросточком і говорив йому ласкаві слова. Перед другою банкою він кричав і обзивав рослину образливими словами. Третій паросток він просто ігнорував: не дивлячись, проходив мимо. Неважко здогадатися, що сталося з паростками через місяць. Перший колосився соковитим зелёним кольором у всю ширину підвіконня. Другий абсолютно висох. А третій – загнив! Діти теж подібні до зелених паростків: батьки з роками пожинають лише те, що виростили самі!

А тепер відведіть погляд від монітора, вдивіться у вузьку смужку заходу, вдихніть чим глибше і уявіть вашого малюка. Ось він стискує пухкі кулачки, смішно морщить ніс і посміхається у всю ширину свого беззубого рота. І у відповідь у ваших грудях розвертається щось велике і ніжне. Це маля любить вас безумовно: у будь-якому настрої, з будь-якими подарунками, просто тому, що ви – його мама або тато! І за одну цю посмішку ви віддасте все на світі! Пам'ятайте про це як можна частіше і любіть своїх дітей, так само безумовно, просто тому, що вони – ваше продовження!